ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА: ТЕСТ НА ЗНАННЯ ТВОРЧОСТІ ПОЕТА

9 березня виповнюється 206 років від дня народження Тараса Шевченка. Про найменш популярні факти із життя поета та художника.

Тарас Шевченко народився на Черкащині, у селі Моринці. Його дід був виходцем із козацького Низу. Його батьки були кріпаками поміщика Енгельгардта. Шевченко рано залишився сиротою. Його дитинство і юність – аж до викупу його з кріпацтва – були пов’язані з долею Енгельгардта, у маєтку якого він дослужився до ролі козачка поміщика.

Саме Енгельгардт привіз Шевченка у Петербург. Тут Шевченко познайомився з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком, з поетом Євгеном Гребінкою, а згодом і з Карлом Брюлловим і Василем Жуковським. Вони у 1838 році викупили його з кріпацтва. Того ж року Шевченка зарахували учнем Академії мистецтв. Навчався він під керівництвом Карла Брюллова. Так розпочався найяскравіший етап життя Шевченка та його перетворення на того Кобзаря, про якого нам стільки розповідали у школі. Хоча насправді він був зовсім не таким забронзовіло-суровим, як пишуть підручники.

Шевченко – модник

Це лише у дитинстві одягом Тараса Шевченко була стара ряднина. Вже із підліткового віку він навчився реалізовувати своє бажання виділятись. До того ж, Тарас потрапив до панського двору, де його належним чином одягнули. Згодом, уже почавши своє мистецьке навчання, Шевченко почав більше уваги приділяти власному зовнішньому вигляду.

Друг Шевченка, художник Іван Сошенко у своїх спогадах навіть зазначав, що “познайомившись зі світськими людьми і роз’їзджаючи по вечірках, він почав гарно одягатися, навіть з претензією на “comme il fautність”.

Відтоді до кінця свого життя Шевченко хоч і не був надто вибагливим до свого одягу, все ж регулярно витрачав гроші на підтримку образу модника: мав хороші костюми, у тому числі – парусинові, носив циліндр. Одного разу купив собі з гонорару єнотову шубу, іншого – гумового плаща-макінтоша. Такі речі на той момент коштували шалених грошей.

Шевченко – богема

У молодості Шевченко мав абсолютно богемне життя: сьогодні у нього є багато, завтра – нічого, незалежно від обставин він умів епатувати публіку і завжди залишався уважним співрозмовником. Попри загальну простоту смаків – умів дозволяти собі дорогі задоволення.

Він умів привертати до себе увагу, подобатись і бути популярним. Користувався популярністю у жінок. Сам Шевченко захоплювався жінками запальними, у яких під ногами “земля горіла на три сажені”.

Сам свідомо створював та культивував свій образ так, аби він доповнював і продовжував його творчість. Шевченко то домальовував собі на автопортреті козацький кульчик у вусі, відсилаючи до свого коріння. То запросто надягав модний міський костюм, доповнивши його селянською смушковою шапкою з кожухом та став одним з тих, хто започаткував свідому моду на український народний одяг серед містян.


Шевченко з друзями, 1859 рік / Фото: ukurier.gov.ua

У його житті чергувались періоди, коли він міг собі дозволити задовольняти всі свої забаганки, а іноді не мав нічого, крім чаю. Чай у ті часи був дорогим задоволенням – це лише наприкінці ХІХ сторіччя він став загальнодоступним напоєм, за який не потрібно віддавати всі гроші світу. Шевченко ж чай любив, особливо присмачений іншим дорогим імпортним ромом. Смакував і каву по-віденськи зі збитими вершками.

Шевченко – знавець алкоголю

Шевченко знався на міцних напоях. За спогадами Миколи Костомарова, навіть у чай він наливав таку кількість рому, яка легко звалила би з ніг будь-кого іншого. Важливо зауважити: п’яним Шевченка не бачив ніхто і ніколи.

Алкоголь він вживав, здається, не заради того, аби сп’яніти, а заради отримання задоволення, перетворюючи процес на ритуал. Був членом “Товариства мочемордія”, яке створили на противагу поборникам тверезості, які виступали за сухориліє. Мочиморди ніколи не напивались просто так. Там красиво та ідейно випивали. Вони розбавляли нудні великосвітські бали і прийоми своїми відверто пародійними веселими обрядами, мали спеціальні дні для святкувань на честь Бахуса і вважали вживання простої горілки відвертим несмаком.

Пили виключно благородні світські напої: ром, наливки і настоянки. Якщо крім горілки нічого не було під рукою – у графін кидали гривню, що автоматично перетворювало банальну оковиту на благородну настоянку гривенниківку.

Всі свої зібрання члени “Товариства мочемордія” супроводжували вільнодумними тостами та опозиційними розмовами. Як зазначає кандидат історичних наук Володимир Окаринський, на зустрічах товариства не лише знімав напругу, а і черпав нові ідеї. Були від цього й практичні користі – через мочиморд поет реалізовував свого “Кобзаря”.

Шевченко – оптиміст

Попри звичний для нас зі шкільних часів образ Шевченка, який несе тягар своєї важкої долі та постійно переймається долею України, він був оптимістом. Мав гарне почуття гумору, був схильний до оригінальних жартів та чималий потяг до самоіронії.


На цей іронічний автопортрет Шевченка свого часу наклало табу і літературознавство Російської імперії, і радянське. Оригінал зберігається в Інституту літератури ім. Т. Шевченка. 

Якщо читати його листування з родичами та друзями, то ледь не в кожному абзаці можна вловити нотки гумору й оптимізму, навіть у ті періоди, коли приводів для того, аби втратити все це, було чимало.

Крім того, мав в голові чималий запас анекдотів. Згадуючи часи Кирило-Мефодіївського Братства, Пантелеймон Куліш писав, що на його зібраннях Шевченко був невичерпний у сарказмах, анекдотах і приспівах, у тому числі – “на тему великоросів”.

Шевченко – міф

Шевченко не просто створював власний образ. Він свідомо створював про себе історії, які стали популярними серед людей, та переповідались на рівні міфів та легенд. Як, наприклад, історія про знайомство із Сошенком у Літньому саду, де художник помітив, як юний Шевченко працює над ескізами і розпізнав у ньому видатний талант. Але і сама по собі особистість Шевченка була настільки яскравою, що обростає міфами досі.

За спогадами Олександра Кошиця, аж до початку ХХ століття на Черкащині, де Шевченко народився, люди не вірили у його смерть. Казали, що замість нього у домовину поклали якогось солдата, а сам Шевченко інкогніто живе на Галичині, іноді лише навідуючи рідні краї.

Серед прихильних до Росії правоохоронців наприкінці 1990-х була популярною легенда про те, як через Шевченка у Києві не могли побудувати Клуб КДБ (нині – Будинок культури СБУ). Мовляв, на обраному для будівництва місці стояв старий триповерховий дерев’яний будиночок, де колись містився елітний дім розпусти, який регулярно навідував Шевченко, через що будівля отримала статус пам’ятки історії. Відтак, її не можна було знести. Хоча, насправді, будинок був одноповерховим, приватним і дуже академічним. Там жив і викладав вчитель латинської мови 2-ї Київської гімназії, у якого Шевченко гостював лише один раз – у свій останній вечір у Києві у 1859 році.

Упродовж останніх років поширилась гіпотеза про нібито дружину Шевченка Анну Шарикову, з якою він таємно одружився за 10 днів до смерті. Автором цього “відкриття” став петербурзький краєзнавець Олег Вареник. І, як доводять шевченкознавці, гіпотези горе-краєзнавця ґрунтуються на фальшивому поясненні архівних матеріалів. У Шарикової, як розповідає Вареник, нібито були якісь невідомі рукописи Шевченка. Але вона втратила їх чи то через примхи злої долі, чи то через шахраїв. Крім того, у жінки поцупили і Шевченкові листи до її батька, в яких підтверджувалося право її літературної власності та факт заручин із поетом. Коли хтось зробив спробу опублікувати викрадені рукописи, Шарикова почала судовий процес невідомо з ким. Крім слів самої Шарикової, яку, як стверджує Вареник, оголосили душевнохворою, жодних інших доказів на користь її тверджень немає.

Автор: Євгенія Мазур

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *